Ігор Харатін: Валентин Белькевич поділився зі мною секретом, який я запам’ятав на все життя

Ігор Харатін – один із найдосвідченіших футболістів у складі Вереса. В останніх матчах команді не щастило на позитивні результати – три поразки поспіль. Чемпіонат підопічні Олега Шандрука завершуватимуть матчами із Олександрією та ЛНЗ.

Напередодні фінальних ігор поточного розіграшу УПЛ півзахисник рівненської команди Ігор Харатін розповів Football.ua про стан справ у команді, власні відчуття стосовно фінішу сезону та останніх невдач, а також про яскраві сторінки своєї ігрової кар’єри.

«Кожному гравцю у Вересі треба замислитися, як покращити свою гру»

— Ігорю, попереду дві гри чемпіонату, проти Олександрії та  ЛНЗ. Що ти відчуваєш перед цими іграми? Чи турбує тебе щось фізично чи морально?

— Є такий момент, я пошкодив ногу після останньої гри. Навіть пропустив два тренування. Але зараз добре себе почуваю, відтак готуюся з командою до гри із Олександрією. 

— Попередній матч проти Руху склався для команди невдало. Що пішло не за планом?

— Хороше питання… Щось конкретно одне важко виділити. Ця поразка – це сукупність факторів, які призвели до нашої поразки. Ми вже проаналізували цю гру і більше розуміємо, над чим нам потрібно працювати і де ми не дограємо.

— Цієї весни ти часто граєш у парі із Дмитром Кльоцом. Чи досягли ви вже вищого рівня взаєморозуміння?

— Чесно кажучи, такого рівня ми досягли ще на зборах. Я одразу відчув партнерів, і Дмитра, і Валеру Кучерова. І ми одразу добре поладнали один з одним, мені приємно грати з такими футболістами в одній команді. 

— Наскільки ти задоволений своїми виступами у весняній частині чемпіонату?

— В принципі, цілком задоволений. Почав дуже активно, потім вдалося забити три голи, віддати кілька результативних передач. Та й команда досить здорово грала. Єдине, що останні матчі склалися не так вдало, як нам хотілося б, тому їх важко занести собі в актив.

— Ти один з найдосвідченіших гравців команди. Чи відчуваєш на собі тиск відповідальності з боку вболівальників та партнерів по команді за свої дії на полі?

— Звісно, я відчуваю відповідальність, тому намагаюся викладатися на всі 100%, як на полі, так і на тренуваннях. Вважаю, що я роблю свою роботу добре, а відповідальність та тиск – це добре. Потрібно вміти давати цьому раду. 

— У чемпіонаті Верес програв три останні гри: Ворскла, Оболонь та Рух. В твоїй карʼєрі, певно, вже бували такі серії. Як з них виходити?

— Так, траплялися. Бували і не такі серії. Перше – потрібно кожному брати на себе відповідальність. І замислитися, де ти можеш допомогти команді в цій ситуації, які моменти в своїй грі можна покращити. Я впевнений, якщо кожен задумається над цим, то це призведе до результату. 

А ще, треба бути психологічно стійким. Ми у спорті, тут трапляються такі ситуації, як ця невдала серія. І я навіть більше скажу: вони мають траплятися. Якщо ми хочемо рухатися вперед і прогресувати, ми повинні це приймати, аналізувати та йти далі, працювати на всі 100%. Тоді буде результат, а здаватися не можна.

«Дякую батькам, що опинився у Динамо»

— Трохи хотілося б поговорити про твою карʼєру. Ти народився у Мукачево і в 2004 році потрапив до київського Динамо. Як це сталося?

— Я змалечку займався футболом. З часом мої таланти почали проявлятися, я дуже добре грав та старанно тренувався. І мої батьки в якийсь момент запропонували мені поїхати на перегляд до Динамо. Ми поїхали, нас подивилися і сказали, що хочуть брати. Але оскільки Академії для такого віку ще не було, то потрібно було переїжджати до Києва. І ми сім’єю вирішили, що зробимо це.

Так склалося, що і батьки могли зробити цей крок, у них все склалося для цього на їхній роботі. І для мене це було якісне зростання, як для футболіста. У підсумку, ми переїхали до Києва і я почав тренуватися та грати за Динамо.

— Як вдало все склалося, скажи?

— Так, дякую батькам, що вони мали таку можливість. Далеко не у всіх вона була. Але мені пощастило, мої батьки подарували мені цей шанс. 

— Що тебе найбільше вразило в академії Динамо тоді?

— Тоді було три команди і мене взяли в другу. Вразила конкуренція. Всі маленькі зірочки з амбіціями. Я приїхав, а всі вже такі прокачані гравці. Треба було себе проявляти щороку, щоб залишали в Динамо і розраховували. Слава Богу, були сили і натхнення. Потім перевели в першу команду і потрохи я зростав.

— Враховуючи те, що ти 1995 року народження, з ким з відомих гравців перетнулися твої шляхи у динамівській академії?

— Багато років ми разом йшли із Романом Яремчуком та Павлом Полегеньком. Ще з нами був Микита Бурда. Хороша банда була. І ми три рази ставали чемпіонами України. Хороша вікова група була.

— У Динамо U-19 ти встиг пограти під керівництвом легендарного Валентина Белькевича. Яким ти його запамʼятав? Чому він тебе навчив?

— Запам’ятав його як чемпіона України у U-19. Якщо я не помиляюся, ми були першими, хто виграв змагання у цій віковій групі. Він був хорошим тренером, багато чому навчив. Якщо ж про гру говорити, то Белькевич казав: «Потрібно спочатку дивитися далеко, а близько саме прийде». І ці слова я запам’ятав на все життя.

— От в чому секрет, чому він так добре бачив поле. 

— Так, дуже класно бачив. І поділився цим секретом зі мною, а його запам’ятав.

«У Металісті я не отримав ні копійки»

— У 2016 ти перейшов до Металліста, який тоді вже доживав останні місяці у тій своїй версії. Який досвід ти здобув там?

— Це був супердосвід. Я був юнаком і потрапив до команди УПЛ. Так, вона тоді вже доживала, але я свій досвід отримав. У мене завжди було бажання грати. В ті часи я не думав про гроші, а лише шукав, де б себе проявити, показати та отримати досвід. У Металісті я і копійки не отримав, але я знав, для чого я туди йшов. Попри фінансові моменти, я задоволений тим періодом. 

— До речі, в Металіст ти прийшов у 21 рік. А зараз є інформація, що чемпіонат України U-21 буде відновлено. Як ти до цього ставишся, враховуючи твій досвід пошуку місця для реалізації себе?

— На це питання відповісти важко. Але в будь-якому випадку краще грати, аніж просто тренуватися. Якщо у нас є багато гравців, які зовсім не грають, то є сенс робити ще один чемпіонат, щоб гравці отримували досвід. Ігри – це не тренування, грати важливо. Ти можеш бути чемпіоном світу на тренуваннях, а виходити на гру і нічого не показувати. Тому ігровий час надзвичайно важливий.

— Далі була Зоря і багато хто вважає, що саме цей клуб став для тебе відправною точкою у дорослий футбол. Погоджуєшся із цією тезою?

— Так, це клуб, який мені дуже багато чого дав. І перший досвід в єврокубках, і перші медалі в чемпіонаті. Звісно, це важливий клуб в моїй кар’єрі.

— Із Зорею ти дебютував у єврокубках. Сильно хвилювався перед першим матчем?

— Я навіть і не пам’ятаю, з ким був той матч. Але напевно хвилювався. Бо я б і зараз був схвильованим, якби грав. Це нормально. Інше питання, як ти вмієш володіти собою, як ти можеш це хвилювання обернути на свою користь, а не на шкоду. Тому тут питання вже більш філософської площини.

— У сезоні 2017/2018 ти навіть забив переможний мʼяч у груповому етапі Ліги Європи у ворота Атлетика Більбао. Чи можна вважати той гол найважливішим у твоїй карʼєрі?

— Не сказав би. Той м’яч був важливим, але точно не найважливіший. Якщо вже так розцінювати, то це гол в плей-оф кваліфікації ЛЧ, коли Ференцварош грав проти Мельде. Ми поступалися 2:3, і на 87-й хвилині арбітр призначив пенальті. Я його забив і матч завершився внічию 3:3. А тоді діяло правило виїзного голу, перший матч ми вдома зіграли 0:0, а от нічия 3:3 в гостях вивела нас до групового етапу Ліги чемпіонів. Вже в тому груповому етапі був ще гол у ворота Барселони, але він теж не мав такого великого значення з турнірної точки зору. 

«Футболку з дебютного матчу за збірну України зберігаю у рамці»

— Ти виграв три чемпіонських титули у Ференцвароші. Що складніше: виграти чемпіонат Угорщини чи бронзову медаль УПЛ?

— Важко сказати. Перший рік у Ференцвароші був складним, бо Сергій Станіславович ще будував команду і ми перебували у певному пошуку своєї гри. Другий та третій сезони були вже легшими, тому що ми вже повністю зігралися і штампували перемоги на ходу. Але й бронзову медаль із Зорею виграти було непросто. Взагалі, ці дві історії важко порівнювати, бо це різний досвід, різне середовище та й у мене були різні функції у цих командах.

— У Ференцвароші ти працював із Сергієм Ребровим. Чи підтримуєте контакт із ним зараз?

— Рідко, але з Днем Народження вітаємо одне одного. На такому рівні зберігаємо комунікацію.

— Свого часу ти дебютував за збірну в матчі проти Іспанії. Є щось, що нагадує тобі про той матч?

— Маю свою футболку з того матчу. Зберігаю її у рамці. 

— Чи віриш ти, що ще зіграєш за головну команду країни?

— Я працюю і роблю все можливе щоб допомагати команді, даю від себе максимум. А там, чи зможу попасти в збірну, вже як Бог дасть.