Чотирилапий ван Дейк, наркотрафік та любов до батьків: розповідає Естевао

Мамо, тату…

Ви ж знаєте, я ніколи не був багатослівним. Мамо, якось нещодавно тато сказав мені, що ти переживала, ніби він забуде мене в машині, коли я був маленьким — бо я завжди був дуже тихим.

Але сьогодні, у день мого 18-річчя, я хочу подарувати вам невеличку присвяту. Декілька слів від серця, щоб показати, що ви для мене значите. Хоча це й мож свято, насправді я дуже хочу зробити подарунок вам. Бо саме ви подарували мені все.

Для сором'язливої дитини найпростіше — написати те, що відчуваєш.

Незабаром я поїду з Бразилії, щоб здійснити свою мрію — грати в Європі, в Челсі. І останнім часом я часто думаю, як ми дісталися всього цього. Адже дорослим стаєш не з віком, а через труднощі та випробування.

Коли я згадую, що ви зробили заради мене, досі не можу повірити.

Серйозно… Скільки батьків залишили б усе — дім, роботу, друзів — тільки тому, що восьмирічна дитина хоче стати футболістом?

Я пам’ятаю, як багато ти молилась, перш ніж ми залишили Сан-Паулу заради Белу-Оризонті. Ви з татом не знали, чи погоджуватись на пропозицію того чоловіка, який хотів забрати мене до Крузейро. Тату, ти йому тоді сказав те саме, що не раз чули й самі:

"Йому вісім. Ви серйозно?"

Він, здається, не міг заснути після того, як побачив мене на полі. Якщо не помиляюся, ви почали реально задумуватись про цей переїзд тоді, коли він записав відео з моєю грою, надіслав його в академію Крузейро і пообіцяв, що допоможе з усім, що потрібно.

Цілий рік — 12 місяців — ви молилися.

"Залишитись чи поїхати?"

Серйозно… Скільки батьків кинули б усе заради мрії восьмирічного хлопчика?

---

Тату, я вже був достатньо дорослим, щоб розуміти: ти служиш пастором у нашій церкві у Франці, і твоєю мрією було розвивати там спільноту.

Коли ти нарешті вирішив повезти мене до Крузейро, багато хто крутив пальцем біля скроні.

Я їх розумію — в нашій країні шанс пробитися у футболі майже дорівнює нулю. Але я пам’ятаю, що ти завжди казав їм:

"Я знаю, який скарб у мене в руках."

Ти був моїм найбільшим фанатом.

Я досі пам’ятаю той старенький пікап. У день, коли ми виїжджали з Франки, ми закинули туди весь наш одяг, попрощалися з мамою — і вирушили в дорогу до Белу-Оризонті. Чому ми не їли весь цей день — досі загадка. Але пам’ятаю ту піцерію, яку ми знайшли, коли приїхали, — на розі, поруч із будинком, який збиралися зняти. Меню було просте:

МАЛА ПІЦА | ВЕЛИКА ПІЦА

Чесно… у мене досі скручує шлунок, коли згадую, як ми були голодні.

Але коли грошей обмаль — що робити? Ми взяли маленьку. Чотири шматки.

Крихітна. Жорстка. Без смаку.

Досі найгірша піца в моєму житті.

Коли я тільки прийшов в академію Крузейро, пам’ятаю, як один із тренерів був у шоці, побачивши мене.

Він сказав щось на кшталт: "Хлопче, я знаю, що тебе підписали, і що клуб розвиває молодих гравців, але це вже занадто. Тобі ж вісім! Що ти тут робиш?"

Він говорив зі мною так, ніби я випадково заблукав на базі.

"Де твій батько?"

Якщо чесно, я ще не зовсім розумів, що таке Крузейро. Для мене це було просто нове місце, нові друзі й футбол. Більше мене цікавили поліцейські машини біля нової школи.

У перший же день я побачив багато копів із мигалками.

Я питаю одного хлопця: "Що трапилось?"

А він: "Та це нормально. Вони тут майже щодня."

За кілька годин я побачив бійку просто в класі. Двоє хлопців гамселили один одного, перекидали парти. Такого я ніколи не бачив. У школі у Франці все було тихо, спокійно, а тут — старші хлопці, вічно в якомусь замісі. Пам’ятаєш, як я тоді злякався? Безпечно я почувався тільки з вами. Або з м’ячем біля ніг.

Мамо, мені стало трохи легше, коли ти залишила роботу на взуттєвій фабриці й переїхала до нас. Але ті перші важкі тижні перетворилися на місяці… потім на роки… І одного дня ти сказала мені, що з орендодавцем проблеми — і нас можуть виселити.

Тоді ми не знали, чи буде в нас дах над головою завтра. Я був ще надто малий, щоб усе це зрозуміти, але зараз усвідомлюю, як важко вам було.

А потім ми дізналися, що церква тата розвалюється.

Тату, мені й досі шкода тебе.

Ти так сильно переймався.

Я бачив, як важко тобі далося те рішення.

Навіть у такому віці я бачив це в твоїх очах. Чув у голосі. А ось той тягар, що ти носив на плечах… Я лише можу уявити.

Ми ледь не повернулися до Франки. Стільки разів.

Ми були так близько до того, щоб здатися.

Було б набагато легше — просто кинути все.

Але щоночі я бачив, як ти молишся.

Я тоді не розумів, звідки в тобі стільки віри, був дитиною. Не було жодного знаку, що все вийде.

Лише з роками я дізнався про ту дівчину з церкви.

Тату, пам’ятаєш?

Пам’ятаєш, як ми ще жили у Франці, і ти брав мене з собою до церкви, коли не хотів залишати вдома самого? Ти йшов молитися в одну з маленьких кімнат, а я витягував м’яч і грався. Мені було лише три, але я вже обводив лавки, віддавав стінки зі стіною і нісся до вівтаря. Я розбив настінний годинник. Та я стільки всього там поламав…

І от одного разу ти вийшов із тієї кімнати, посадив мене поруч на лавку і розповів історію.

Дозволь мені переказати її, як пам’ятаю… Ще до мого народження, ти був у церкві, коли прийшла дівчина й постукала у двері. Вона сказала: "Бог подарує тобі сина, і він принесе багато радості у твоє життя. Він відкриє перед тобою багато дверей."

Ти здивувався — у тебе ж тоді навіть дівчини не було.

Ти сказав: "Моя мрія — заснувати церкву й допомагати людям. Я навіть не думаю про шлюб."

Але дівчина прочитала уривок із Біблії — той, де в Давида народився син Соломон, який збудував храми. Вона сказала: "Твій син допоможе тобі побудувати церкву. Він стане твоєю короною."

І от ти одружився з мамою. Коли вона завагітніла, ти зрозумів, що Бог виконує свою обіцянку. Тому й назвав мене Естевао — "Короною".

Коли я вперше почув цю історію, все стало на свої місця. Якщо я стану футболістом — ти зможеш допомагати іншим. Заснувати церкву.

Коли ми поїхали до Крузейро, ти не просто допомагав мені йти за мрією.

Ти слухав Бога.

---

Я ніколи не забуду, як ти сказав мені: "Ти — дарунок від Бога."

Мені вже 18, а я й досі не до кінця це усвідомлюю. Але я точно знаю: моє бажання грати у футбол — воно не звичайне. Навіть коли в школі приїжджала поліція, і ми не знали, чи буде де жити завтра, — я жодного разу не подумав повертатися до Франки.

Це бажання грати, забивати, вигравати, ставати кращим — день за днем — воно в мені, як легені чи серце.

Тату, ти завжди казав, що у мене нема техніки, як у Неймара — (а в кого вона є?) — але моя справжня сила — це бажання. Може, це і є той дар?

Коли ми виходили тренуватись, ти казав: "Як тільки скажеш стоп — ми зупинимось."

Просто скажи.

Я міг зупинитись сотню разів, але не робив цього.

Наприклад, коли ми грали на полі біля дому, і я вліз у купу кінського лайна. Боже, який то був запах…

Або коли мене ганяв твій злий ротвейлер — удвічі більший за мене, завжди хотів відібрати м’яч. Який же він був сильний і швидкий! Такий собі Ван Дейк! Мій перший захисник.

Або коли на мене впав важкий ящик і розтрощив мені палець якраз перед грою. Кров лилася струмком. Ти хотів везти мене в лікарню, а я благав дозволити хоч на лавці посидіти. Перед тим, як піти у справах, ти наказав тренеру: "Не випускайте його."

Коли ти повернувся, я вже перемотав палець і забив три голи.

Що мені було робити? Треба було допомогти команді.

Але найважче було, коли ми грали на земляному полі в Жардін Аеропорту. Коли місцева команда називається Наркотрафік, це багато про що говорить. Але мені завжди подобалось, як ти збирав усіх хлопців.

Два на два. Три на три.

Ти був воротарем… і суддею.

Щоб у тих матчах заробити фол — треба було когось покалічити, так?

Ти ж пам’ятаєш, як важко мені було? Інші хлопці — старші, більші, а я — малий, бігаю, дриблінгую, а вони мене ліктем чи підніжкою… а ти кричиш:

"ГРАЄМО ДАЛІ!"

Ти не свистів. І я ж не серйозно тебе тоді питав, чи ти сліпий… Але коли ти дитина, хочеш просто забити, — це відчуття несправедливості просто розриває. Коліна — у крові, в синцях. Одного разу я просто розплакався. Здавалося, весь світ проти мене.

А потім після гри ми пили газовану під сонцем разом з іншими.

"Гей, Естевао, пробач, що я тебе тоді вдарив у коліно…"

Я міг сказати "стоп". Але наступного дня ми знову грали.

Мамо, я розумію, чому ти питала тата про ті матчі, коли ми поверталися. Думаю, ти боялась, що вони зламають мене. А тато завжди казав: "Повір мені. Я формую його характер. Щоб одного дня він був готовий."

І незабаром проти мене вже й не могли фолити.

У п’ять років я вже обводив ротвейлера.

У сім — грав у шкільній команді на рік старших.

Тату, єдину помилку ти зробив тоді, коли я був зовсім маленький. Ти ж колись був воротарем у місцевій лізі — і я теж захотів стати воротарем. Ти навіть дав мені рукавички. Але я подивився на них і такий: "А що мені з ними робити?"

Я схопив м’яч і пішов дриблінгувати. І ти одразу забрав ті рукавички назад.

Слава Богу. Уявляєш мене у воротах?

Пам’ятаєш, як я годинами залипав на Неймара? Школа, тренування, YouTube — усе зливалося в одне. Це було моє життя.

“neymar skills…”

“neymar santos highlights…”

“neymar sombrero…”

Не існує в Бразилії дитини, яка б не шукала ці слова.

Його фінти — надзвичайно складні. Я ні в кого не бачив такого sombrero, як у нього. Досі не розумію, як він це зробив. Може, й сам він не знає.

Але тату, ти завжди мене підбадьорював: пробуй.

Не вийшло? Знову пробуй.

І посміхайся.

І мені це подобалось, бо я хотів грати вільно. Я завжди ризикував, навіть коли всі кричали: “Грай простіше!” Але саме це — душа бразильського футболу. І ти завжди мені це повторював:

Ніколи не відмовляйся від своїх коренів.

Як тільки втрачаєш душу — губиш і шлях.

Я досі впевнений, що саме це допомогло нам вижити в Белу-Оризонті. Ми ніколи не зупинялися. Після тренувань в академії ми брали м’яч і йшли на поле біля нашого орендованого будинку — те, де паслися корови й коні — і тренували те, що в мене не вийшло.

Промахнувся правою ногою?

Удари по воротах.

Зіпсував пас?

Повертаємось до основ — права, ліва.

Тренувалися, поки сонце не заходило й ми вже не бачили м’яча. Потім ішли додому, змучені, в брудних футболках. І ти якось сказав мені тоді:

"Багато хто хотів би пройти наш шлях, але не всі готові ходити в нашому взутті".

Але з часом ти розумієш: це були найщасливіші миті.

Для інших це здавалося важкою працею. Для нас — просто радість.

Смішно… коли ми грали на Go Cup у Гоянії, я навіть не помітив, що провів турнір життя. Але саме тоді все, над чим ми так важко працювали, зійшлося в єдине ціле.

Удари. Пас. Фінти.

Права, ліва.

Я ніколи не грав так добре.

І буквально за одну ніч про мене заговорили. Із "ще одного хлопця" я став одним із найталановитіших у Бразилії у своєму віці. Крузейро навіть створив нову вікову категорію в академії спеціально під мене — щоб забезпечити найкращий розвиток. За кілька днів вся та віра, яку ви в мене вкладали, виправдалася.

А потім Nike захотіли мене спонсорувати.

Мені було десь десять, правда? Ти ж не дозволяв мені сидіти в інтернеті, тож я тільки знав, що Nike — це те, що носить Неймар. Я намагався якось осягнути, що це взагалі означає.

Я такий: "Тобто… вони дадуть мені бутси, як у Неймара?"

Ти: "Так."

"Безкоштовно?"

"Так."

"А потім ще й платитимуть нам, щоб я їх носив?"

"Ну… так працює спонсорство."

Ти намагався виглядати спокійно, але ми всі розуміли, що це значить.

Ми пробилися.

Можна було заплатити за оренду.

Можна було купити справжню піцу.

Бог почув наші молитви.

---

Не буду брехати… Коли я залишав Крузейро, це було водночас радісно і боляче.

Радісно — бо починався новий розділ у Палмейрасі. Болісно — бо я залишав стільки людей і спогадів позаду. Насправді я дуже хвилювався — чи зможу знову заграти так само добре у новому клубі.

Ти ж пам’ятаєш, що я прибув туди травмованим. Це було жахливо. Дивитися, як інші тренуються, поки ти не можеш — це з’їдає зсередини.

Єдине, що мене витягнуло, — дисципліна, яку ви мені прищепили.

Я завжди кажу, що мій тато — це футбол, а моя мама — освіта. І те, й інше вимагає зусиль і відданості. Мамо, я дуже вдячний тобі, що ти завжди бачила в мені не тільки футболіста, а й просто людину. У дитинстві здається, що будеш грати вічно. Але тепер я розумію, чому ти завжди наполягала на навчанні.

Пам’ятаю той матч Палмейраса в Копа Лібертадорес. Я забив шикарний гол. Повернувся додому пізно вночі… чесно, я чекав обіймів.

"Сину, яка ж класна гра була!"

Такої реакції, про яку мріє кожна дитина.

Але ти сказала: "Естевао… ти зробив домашнє завдання?"

Я щойно подарував мільйонам фанатів свято, а тобі було байдуже. Я мав пройти якийсь тест для свого онлайн-курсу, але не встиг.

І ти навіть не дозволила мені лягти спати.

Я кажу: "Мамо… я дуже втомлений."

О-о. Тоді ти вже по-справжньому розсердилася.

Я кажу: "Гаразд, мамо! Добре! Зроблю. Завтра…"

А ти навіть уві сні мене не відпускала. Пам’ятаєш, коли я грав турнір в Індонезії? Я пропустив тест, і, схоже, школа тобі написала. Ти подзвонила мені вночі — прямо в номер.

Я такий: "Добре-добре, зроблю!"

На той момент я не розумів, навіщо це все.

Але зараз — розумію. Це була любов.

Це мислення дуже допомогло мені в академії Палмейраса. Бо я завжди робив те, що треба — навіть коли не хотілось. Пам’ятаю, стояв на шкільному подвір’ї, коли мені зателефонували з клубу й привітали.

Я питаю: "З чим?"

Вони: "Ну… тебе викликали до збірної U17."

Я подумав, що жартують. Але відкрив список збірної Бразилії — і там моє ім’я. Я вилетів зі школи, як персонаж із мультика, і одразу подзвонив вам обом. Рідко бачив, щоб ви так плакали.

Того вечора ми зробили особливу молитву — подякувати Богу за цей дар.

Але навіть коли все йшло добре, ви не дозволяли мені розслаблятися.

Пам’ятаю, як два роки тому я прилетів до Бразилії й отримав дзвінок від Жоау Паулу, керівника академії Палмейраса. Він сказав, що основна команда хоче, щоб я доєднався до них у завершальній частині чемпіонату. І запитав, чи я готовий приєднатися через два дні… чи вже завтра.

Я відповів: "Через два дні."

Потім я подзвонив татові, щоб розповісти новину. А він навіть не зрадів як слід. Каже: "В сенсі через два дні?"

Я: "Ну, я щойно з літака. Втомлений трохи."

А ти: "Слухай, ти зараз йому перетелефонуєш і скажеш, що будеш там завтра."

Звісно, я так і зробив. А що ще залишалося?

Чесно, коли я потрапив до основи, мені стало трохи лячно. Вони всі такі сильні, такі досвідчені… А я ж невисокий! Але, на щастя, колектив був чудовий з першого ж дня. Ніякого пафосу, зверхності. На полі — звірі, поза ним — найкращі люди, яких тільки можна зустріти.

Яке ж благословення — зустріти Абела Феррейру. Тату, ми ж про це говорили… Саме він змусив мене вийти із зони комфорту. Почав ставити мене на фланг. Навчив, як пресингувати, як захищатися.

Завдяки йому я став набагато більш цілісним гравцем.

Ми всі чекали, коли мене викличуть до головної збірної… Але жодна підготовка не допоможе тобі впоратись із цим моментом. Я ніколи в житті не сидів так спокійно. Ми з вами втрьох на білому дивані, руки складені — чекаємо. І ось на екрані пролунало моє ім’я. Тату, ти підхопив мене, ми обнялись і так просиділи хвилин п’ять. Ми плакали. Молилися. Ми ж стільки разів уявляли цей момент, коли повертались додому з тренувань — і от він настав. А переді мною — жовта футболка. Така чиста. Така яскрава.

Це було магічно.

Я спустився на обід — а там Вінісіус Жуніор, Родріго… хлопці, яких я раніше бачив тільки по телевізору. А ще — Ендрік, мій добрий друг із Палмейраса. Яке щастя грати з ними.

Але є один футболіст, з яким я найбільше мрію зіграти за Бразилію. Неймар… якщо Бог дасть.

Коли він уперше написав мені — я ледь не заплакав.

Мій футбольний кумир знає, хто я.

Пам’ятаєш, як я переживав після того незабитого пенальті проти Корінтіанса? Тату, ти зазвичай після гри розбираєш усе по поличках, але того разу не сказав жодного слова. Подивився на мене — і одразу побачив, що я просто зламаний.

"Іди сюди…"

Ми обійнялись.

А потім я зник у своєму маленькому світі — тільки я й телефон. Навіть новини читати не хотів. Відкрив Instagram — шукав хоч щось, щоб підняти настрій.

Смішний мем. Дурнувате відео.

Будь-що.

І тут відкриваю особисті повідомлення — і бачу:

. . . .

. . . . . . . . .

Neymar Jr

. . . . . . . . .

. . . .

Повідомлення від мого футбольного ідола.

Він зовсім не мусив цього робити. Але він знає, який тиск падає на плечі 17-річного гравця в Бразилії. І як жорстко можуть поводитись фанати й ЗМІ, коли ти оступився.

Він написав, щоб я не втрачав упевненості. Сказав, що ще не раз в кар’єрі не заб'ю пенальті — це частина гри. Важливо не те, що трапилось — а як ти на це відреагуєш.

Мамо, тату, я не певен, що ви до кінця розумієте, що це для мене означало.

Коли він написав, що я стану наступним генієм Бразилії — я хотів роздрукувати ці слова й повісити на стіну.

І тепер, щоб зіграти з ним — мені залишається робити свою справу.

Я вже не раз вам казав: моя найбільша мрія — привезти Кубок світу додому, до Бразилії. І я вірю, що трансфер в Європу допоможе мені ще більше вирости як гравцю. Тим паче ми їдемо в один із найбільших клубів світу.

Багато людей питають, чому ми вибрали саме Челсі. Але вони не знають, як сильно Челсі мене хотів. І наскільки в клубі вірять у мій потенціал. Вони не бачили той проєкт, який нам представили. А для молодого гравця це має величезне значення. Я знаю: ми зробили правильний вибір. Лондон — наш новий дім.

А поки… я просто хочу насолодитися останніми місяцями в Палмейрасі.

Ви ж знаєте, як важко мені буде прощатися з фанатами. Насправді я навіть не знаю, що їм сказати. Від самого першого мого виходу на поле вони дарували мені таку любов, таку підтримку. І усвідомлення того, що я зміг подарувати їм радість у відповідь… це безцінно.

Цей клуб назавжди залишиться в моєму серці.

Коли я озираюсь назад, я вдячний і Крузейро за величезну роль у моєму становленні. І тим хлопцям із Франки, які валили мене з ніг — бо вони загартували мене. Усе в цьому житті відбувається не просто так, правда?

Але, мамо, тату… ніщо не зрівняється з тим, що ви мені дали. Сподіваюся, ви тепер розумієте, як багато значите для мене. І наскільки ви важливі в моєму житті.

Мамо, дякую, що показала мені: життя — це більше, ніж просто футбол.

Тату, я так пишаюсь твоєю соціальною місією й тим, що ти робиш як пастор у Франці. Допомагаючи мені йти за мрією, ти здійснив і свою — і мрії багатьох інших.

Але з усіх подарунків, які ви мені колись дарували, є один — найцінніший. Це було 10 років тому, коли народилася моя сестричка Естер. Жоден день народження не зрівняється з цим подарунком. Це був дар від Бога. Пам’ятаєте, як ми везли її додому з пологового й просто дивилися на неї, лежачи на задньому сидінні?

Тільки подумайте, скільки всього ми пережили разом — як родина.

Мамо і тату, я просто хочу сказати вам, у свій 18-й день народження, перед початком нового розділу… ви назавжди залишитесь для мене двома найбільшими кумирами.

Усе, чого я досягну — це завдяки вам.

Дякую за цю дорогу. Давайте насолодимось останніми місяцями в Бразилії разом.

І тату, побачимось після тренування завтра.

Я принесу м’яча.

The Players’ Tribune