Через тернии - в поднебесье.  Акценты зрителя на игре Албании с Украиной

Усе добре, що добре закінчується

Озираючись на шлях, пройдений у групі Ліги Націй цієї осені, розумієш: Україна справді продиралася крізь терни. Причому аж ніяк ще не до зірок – майбутній плей-оф за право повернутися в дивізіон А асоціюється ну хіба що з піднебессям. Але головне – те, що в підсумку вдалося втриматися в сідлі.

Імовірно, суперник у Тирані був не в найкращому складі і не в найкращих кондиціях. Але ж і команда Реброва через це вже проходила не раз. До того ж, саме це повинно було змусити Албанію зосередитися на і без того не прохідній обороні. Яку парадоксально легко було розкрито двічі ще в самому дебюті.

Уболівальникам властиво забувати про те, що у футбол грають дві команди. На їхній упереджений і однобокий погляд, усе в грі залежить від нас улюблених. Це виключно ми винні в тому, що пропускаємо або не забиваємо, що ініціатива переходить до суперника, що гра змінюється на його користь. Іншої команди нібито немає.

Не втомлюєшся дивуватися такій собі наївності. Але не впертості, з якою вони продовжують торохтіти: тренера має бути звільнено. Хоча й казав герой відомого фільму: упертість – перша ознака тупості. Він говорив – не я. Сумно, але цього разу виявив ще менше притомних коментів під звітом про матч. Після перемоги.

Про зміни в складі. Був упевнений, що Зінченко і Яремчук посилять гру – обидва часто успішно діють саме в збірній, на відміну від замінених ними. Знаки питання ставив після прізвищ Гуцуляка і до неподобства розрекламованого майже на рівному місці Калюжного. Але в підсумку обидва не підкачали.

Всупереч моїм очікуванням, гра вийшла досить видовищною, лише зовсім небагато поступившись поєдинку в Батумі. А якщо говорити про паузи між небезпечними моментами, то й перевершила його: понад чверть години "відпочивати" від них нам не доводилося. Що називається, футбол не відпускав.

Як не крути, але формально все вирішилося вже на 10-й хвилині, коли Яремчук подвоїв рахунок. Після цього в албанців було три нагоди забити, проте вони залишилися нагодами, а фора трималася. Після голу ж Байрамі з пенальті аж на 75-й хвилині забити могли тільки ми: подвійний удар у компенсований час.

Чисте дежа вю. Знову під саму завісочку, знову два удари поспіль, знову другим б'є Назаренко, який вийшов на заміну, знову обидва рази рятує воротар. До речі, до питання про те, що робив на полі Довбик. Ну хоча б це – по черзі забезпечив пасами обох, хто б'є.

Тож валідол корвалолом, а реальних шансів уникнути поразки ми їм так і не дали. Це медичний факт.

За сукупністю нарахував в України лише на один гольовий момент більше, ніж у суперника – логічно з цього випливає нічия. Але коли ти використовуєш перші ж два, залишається тільки теоретизувати про цю саму логіку.

Про непоставлений пенальті в албанські ворота після фолу на Мудрику. Слово колезі Юстасу: "Для мене скоріше пенальті, ніж ні. Але я особа зацікавлена. Чесно? Я б не ставив, надто далеко вже був м'яч". Хоча, нагадаю: якщо при цьому він ще не вийшов за межі поля, то законні підстави були.

Найпам'ятнішою фігурою матчу для мене став Судаков – учасник чотирьох із п'яти ключових епізодів біля воріт Албанії. У команді суперника більше за інших запам'ятався кіпер Стракоша, що говорить багато про що. Якщо виділяти ще особистості, відзначив би Зінченка, а слідом за ним – Яремчука.

Зазвичай намагаюся не акцентувати на гравцях зі знаком мінус. Але якось вже зовсім демонстративно і показово послабив команду вихід Шапаренка. Заміна вийшла вкрай невдалою, хоч, напевно, і напрошувалася тренерському штабу за позицією, коли Зінченко вже не тягнув на всі сто. Тут змушений погодитися з більшістю.

Але чи вина в цьому саме тренера, який використовував те, що під рукою, і не міг шукати собі іншого? Не впевнений.

Словом, як начебто писав Шекспір: усе добре, що добре закінчується. І в цьому конкретному поєдинку, і в груповому турнірі загалом. Хоча, м'яко кажучи, максималісти затаврують ганьбою: та ми зобов'язані були цю групу вигравати! Ще більше, ніж раніше, стара баба лається... Ну цим, вибачте, хоч кіл на голові теши.

Учора потрібно було виграти й вийти в плей-оф. Вийшло, і славно. Є в народі пристойна до нагоди, але непристойна на слух приказка: дай лайна, ще й ложкою! У чому має рацію Ребров: прийнятний результат є плюс обкатали новачків. А хто хотів ще й путівку на ЧС "з чорного ходу", для тих – таки-так, розбите корито.

А наостанок я скажу і зовсім крамольне. У принципі, в плей-оф нам пройти можна кожного. Можливо, все-таки, за винятком Бельгії. Але заради чого? Щоб стати аналогом "Шахтаря" в Лізі чемпіонів? Чи хочу я в дивізіон А? Так, але тільки після війни, і якщо в нас не буде таких проблем із логістикою, психологією та рівнем УПЛ.

Інакше ми отримаємо Піррову перемогу – коли локальний успіх веде до глобальної поразки. Тому з упевненістю можу сказати: Ліга В на сьогодні – це наше все. І зберігши в ній місце, ми вже виконали своє головне завдання. Фактично все вже закінчилося, і досить несподівано добре. Решта – приємний бонус.

Хто сумнівається – поїдьте в Україну і запитайте. Подивіться всі матчі туру УПЛ, як це роблю я. Подивіться і все. Бо більшість із тих кадрів, що вийшли вчора на поле в Тирані, кується саме тут. А потім розповідайте, чого і як вони вам винні.