Ребров слишком быстро состарился, а украинский футбол - не повзрослел. Сборная Украины - лишь симптом болезни

Минули кілька днів, емоції трохи вщухли, і можна спробувати подивитися на виступ збірної України у вересневих матчах Ліги Націй та на її загальний стан під тверезішим, вдумливішим кутом. Хоча чи вдасться?

Без бажання

Насамперед, під будь-яким кутом скасувати реальність не вийде. Базис, недостатній, але обов'язковий аспект для успіху в футболі – це бажання грати, бажання боротися, забруднити руки, ноги, футболки. Участь у двобоях, біганина, бажання відібрати та перехопити м'яч, бажання встигнути за суперником та не дозволити йому прорватися. Без цього ніякого успіху не буде, навіть якщо ти вмієш грати в футбол.

Тренери грандів часто полюбляють повторювати, що в матчах проти менш статусних суперників їхня команда перш за все повинна зрівнятися з біганині, жорсткості, двобоях, відборах м'яча, бажанні, мотивації, і лише тоді її якість зіграє роль і принесе перемогу.

Так от, збірна України банально не зрівнялася ані з албанцями, ані з чехами за жорсткістю, бажанням, мотивацією, двобоями. Крім коротких відтинків на початку другого тайму першого матчу та в кінцівці другого тайму другого матчу. Якщо бажаєте, можете додати початок другого тайму матчу проти Чехії. Але й цього замало.

Головний тренер та гравці збірної Чехії говорили після матчу проти України, що й не сподівалися зіграти в гарний, яскравий футбол. А розуміли, що в такому матчі потрібно боротися, вигризати, гризти землю, залишити серце на полі. Саме такі цитати вони наводили. Українці ж грали більшість хвилин обох матчів як тренувальні, на автопілоті.

І, що ще більше засмучує, що суперники невисокого рівня, обидва не вийшли з групи на Євро-2024, набравши на тому турнірі разом менше очок, ніж Україна. І нічого особливого в самих матчах проти підопічних Сергія Реброва не показали.

Чехія підходила до матчу абсолютно розібраною, після 1:4 в Грузії, з відчуттями, що нічого не виходить і звільнення тренера близьке, з апокаліптичними висловлюваннями. Ще й в самому матчі чехи відчували себе в Празі в гостях, оскільки стадіон не був навіть близьким до заповнення, а більшість вболівальників були українцями. Після матчу чеські гравці та тренер говорили, наскільки були шоковані цим, наскільки відчували, що залишилися самотніми, покинутими без підтримки, невеликою групою людей проти решти світу. Вдома, в Празі.

І в такій ситуації вони знайшли суперника, здатного програти їм.

Можна заявити, що така ситуація допомогла чехам, викликала в них надмотивацію, бажання реабілітуватися, повернути вболівальників. Що допомогло перемогти збірну України, яка зі свого боку не відчувала власної надзвичайної ситуації. Але хто винен, що збірна України після невиходу з групи на Євро та поразки від Албанії не відчувала власної надзвичайної ситуації? Хто винен, що вона програла Албанії, яка, на відміну від чехів, сприймала свій Євро вдалим, загалом була спокійною та навіть дещо снулою?

Збірна України програла і зібраному, веселому, але не дуже якісному і дещо снулому супернику, що грав ніби за інерцією, і сумному, депресивному, розібраному, знову ж таки неякісному, але охочому грати і рвати жили. Двом протилежностям. У кого тоді вона здатна виграти?

Без тактики та стратегії

Крім психології, слід поговорити і про тактику, в якій також бачилося чимало проблем. Збірна України грає за тактичною схемою 4-1-4-1. В якій останній опорник – Володимир Бражко, Тарас Степаненко – просто залишався на поталу суперникам. Саме в його зоні, зоні одразу позаду лінії штрафного майданчика, албанці та чехи знаходилися особливо часто, особливо часто перехоплювали там м'ячі та проривалися.

Тим більше, що інші опорники – Георгій Судаков, Микола Шапаренко, Олександр Зінченко – найчастіше не знаходилися поряд, не допомагали. А йшли вперед. Та й взагалі слабко брали участь у боротьбі, у бігу, у двобоях, залишали своїх суперників на волі після першого ж програного стику, не бігли за ними. Крім того, останній опорник ще й зміщувався на одну лінію з захисниками, що створювало розрив в десятки метрів між лініями.

Такі ж розриви були й в пресингу. Форварди Владислав Ванат та Роман Яремчук якраз старанно бігали, намагалися пресингувати, але здебільшого самотужки і занадто високо. Вінгери та опорники не підтримували їх в пресингу, або висувалися з великим запізненням. Що дозволяло суперникам легко проходити та розпочинати атаки. Загалом друга лінія українців (два вінгери та два опорники) не знаходилася ані у високому пресингу, ані в середньому блоці, а застрягала десь посередині, на нічиїй землі.

Атакувальні ідеї також були неправильні. Вінгери збірної були занадто приклеєні до флангів. В сучасному футболі вінгери часто зміщуються до центру, приходять до штрафного майданчика або до району його лінії з м'ячем та без. Як і опорники. Українські ж опорники та вінгери такого не роблять, а залишаються на своїх місцях – в глибині поля, на флангах. І головною зброєю збірної в цих матчах були навіси/простріли з флангів – 53 таких за два матчі. Але під час "кросів" потрібна присутність у штрафному майданчику суперника не лише центрфорварда, а й вінгерів, центральних півзахисників, навіть крайнього захисника. Присутність українців була зазвичай вкрай слабкою, що перетворювало ці "кроси" на марні.

Найбільше ж дратує те, що коли все ж таки підключення відбувалися, це одразу ж викликало пожежі біля воріт суперника. Судаков підключився майже до воротарського майданчика і забив чехам, під час голу Ваната чехам у штрафному майданчику були п'ятеро українців, проти албанців щойно правий захисник Конопля підключився до штрафного майданчика - він забив. Це сучасний футбол і, отже, збірна України здатна в такий грати. Проблема в тому, що більшу частину матчів нічого такого не відбувається і більшу частину матчів збірна просто не грає в сучасний футбол.

Оборона? Насправді там в цих двох матчах збірна не так часто провалювалася в позиційному плані. По суті результативний такий провал був один - другий гол албанців у контратаці. У решті гольових випадків суперників українці якраз перекривали позиції доволі впорядковано. Однак засинали на цих позиціях, не йшли жорстко на м'яч, не вибивали м'яч далеко, стрибали занадто низько для гри головою, грали руками. Дикі індивідуальні помилки.

Загалом виходить, що збірна застрягла між концепціями. Сергій Ребров намагається ставити їй іспанський футбол, короткий пас. Проблема в тому, що половина гравців збірної не вміють грати в такий футбол взагалі, не пристосовані до нього, просто не мають необхідних скіллів для цього. А інша половина вміє грати в такий, але лише в такий і нічого іншого не вміє. Навіть не вміє грати у відборі, жорстко, бігати. Не вміє або не хоче.

Ось і виходить кричущий дисонанс, дисбаланс на полі, виходить команда, різні частини якої грають в різну гру. І в такій ситуації половинчасті спроби награти іспанський футбол навіть гірші.

З цією проблемою перегукується й інша. В збірній майже немає гравців, здатних грати на кількох позиціях, гравців, які мають скілли з різних галузей. Якби тренер захотів під час матчу щось змінити без замін – він просто не зміг би, оскільки майже ніхто не вміє змінюватися, займати іншу позицію на полі. Судаков, Шапаренко та Зінченко взагалі наступають один одному на ноги, і присутність аж двох з них одночасно на полі – недозволена розкіш та тактична дірка. І таке невміння змінюватися – також ознака того, що збірна грає в несучасний футбол.

Без професіоналізму

Хто винен у всьому цьому? Звісно, гравці, які не бажають грати, не бажають викладатися, думати, змінюватися. Звісно, тренерський штаб. Команди Реброва дуже часто слабко грали в перших таймах, але в "Динамо" та "Ференцвароші" він не боявся різко змінювати навіть на 30-ій хвилині, різати по живому. Тут перша заміна на 72-ій. Тут побоювання прибирати зі складу впливових гравців, які провалюють матч. Взагалі побоювання змінювати.

Начебто Ребров змінив. Прибрав з стартового складу проти чехів Циганкова, Судакова, Яремчука. І перші двоє вийшли на заміну злими, забігали і зробили гол. Тобто спрацювало? Але вихід з перших хвилин в тому матчі Степаненка, Ярмоленка та Зінченка скасовує ці зміни, нівелює їх. Вихід цих гравців – взагалі акт розпачу, втрата контролю, небажання, страх думати. Це архаїчна ідея з єдиною надією, що ветерани на досвіді якось витягнуть.

Є такий вислів: "Хто не революціонер в молодості, той не має серця, хто не консерватор в зрілому віці, той не має розуму". Ребров був революціонером в молодості, ковтком свіжого повітря, тренером з сучасним європейським мисленням. Але аж занадто швидко проскочив зрілий вік і значно постарішав. Можливо, через свої вояжі на Близький Схід, де тренерська кваліфікація швидко та неухильно знижується, можливо, через інші, нам невідомі причини.

Отже, винен Ребров? Отже, потрібно його звільнити? Теоретично так. Тим більше, що збірна не припиняє страждати з його першого матчу на посаді, і навіть її солідні перемоги в офіційних матчах згадати важко, не кажучи про впевнені або блискучі. Але слід подивитися глибше. Адже за останні 18 років збірна України досягла лише одного серйозного успіху – на Євро-2020 (останнє місце в групах на Євро з 24-ох команд або третє в групі на домашньому – це не успіх). І абсолютно всі зміни тренерів збірної за останні 14 років супроводжувалися скандалами, відчуттями якихось махінацій, маніпуляцій, комбінацій, підкилимних ігор. Тож не лише Ребров винен.

Винен загалом український футбол. А нинішній стан збірної – лише черговий симптом його тривалої хвороби. Коли гравці точно знають, що будуть в збірній, а інші – що не будуть, як би вони не грали, коли клуби знають, що їхніх гравців візьмуть в будь-якому випадку, а інші клуби – що не візьмуть, коли віце-президент Асоціації працює головним тренером збірної (кричущий конфлікт інтересів), коли весь український футбол пронизують "особливі відносини", схеми, домовленості, які знищують логіку, професіоналізм і навіть бажання перебувати в футболі, успіхи, досягнення нереальні.

Фото - Getty Images/Global Images Ukraine, Idnes.cz, Oлександр Приходько, UA-Футбол