Безнадія. Акценты зрителя на игре Динамо с Хоффенхаймом

До біса набридло скиглити. А лаятися і без мене знайдеться кому. Ще один-два таких матчі, і зникне сенс писати про них у блозі. Не повторювати ж щоразу одне й те саме, як папуга – цікавіше нікому від цього не стане. Черговий типовий сценарій нашої європейської безнадії. Велика депресія, (далі вже тільки матом).

Мимоволі відчуєш себе паразитуючим на чужому горі. Хоча, чому це на чужому? Наш футбол зі страшною силою здає позиції по всіх фронтах. Але правильніше сказати: з безсиллям. Можна, звісно, вишукувати і випинати рандомні штучні приводи для оптимізму. Деякі так і роблять, я не вмію.

Команда Шовковського не стала винятком із обтяжливого правила сезону: нас деруть, а ми мужнішаємо. Цього разу лідера УПЛ і реально найкращу за грою українську команду без будь-якої напруги переграв поточний аутсайдер Бундесліги. Який на старті Ліги Європи розійшовся миром із чемпіоном Данії.

Гра була вдвічі нуднішою, ніж із "Лаціо", та й поєдинку "Шахтаря" з "Аталантою" напередодні явно поступалася в глядабельності. Чотири варті уваги моменти до середини першого тайму, та парочка в середині другого – ось і все, що було.

Гол Гложека, який відкрив рахунок на 22-й хвилині, фактично покінчив з інтригою, хай як би нас не намагалися переконати у зворотному коментатори. Бо єдиний наш шанс забити, якщо вважати таким дальній удар Бражка, мав місце ще на 11-й хвилині. А хто там і куди не встигав потім у недомоментах – забудьте, як страшний сон.

У принципі, "Гоффенхайм" за такої гри міг спокійно задовольнитися мінімальною перевагою, але без контрольного пострілу таки не обійшлося. І зазначений Гложек зі своїм дублем став беззаперечним "левом матчу". Ну, нібито й уся розмова.

• Більше новин зі світу футболу читайте в режимі Live у Telegram UA-Football

Дружина, яка цього разу вимушено додивилася футбол до кінця – час не пізній, робити особливо нічого, якщо не витріщатися у смартфон до темряви в очах – у перерві поговорила з телевізором. Там нині на зміну зображенню зі стадіону одразу вискакує реклама, що починається запитанням: "Чого очікуєш від гри?"

"Нічого хорошого!" – відповіла в тон переконана вболівальниця "Динамо". І тут їй неймовірно важко було помилитися в прогнозах. За останні два з половиною року український футбол стрімко деградував, і тепер уже немає впевненості навіть у тому, що нам було б легше в Лізі конференцій. Причину знають усі.

Але водночас багато хто воліє робити вигляд, що нічого особливого не відбувається. І, як ні в чому не бувало, як у добрий мирний час, таврують ганьбою футболістів. У ваших коментарях їм протиставили олімпійців і футзальну збірну. От же, можуть люди – з цієї ж країни, і в цей же час!

На мій погляд, некоректно порівнювати індивідуальні та колективні види спорту. Особливо, коли йдеться про спеціальну підготовку до змагань, що проводяться централізовано і компактно – без роз'їздів, тут і зараз. Футзал – інша справа, але, знову ж таки, виключно порівнюючи з Євро або Олімпіадою.

Тут скажу, що команда Ротаня розраховувати на більше не могла від самого початку, а звинувачувати її в нестачі бажання можуть лише незрячі. З командою Реброва складніше: вона провалилася лише одного разу, але доленосно і з оглушливим тріском, і провини за це з неї ніхто не знімає.

Мені здається, що парадоксальною перевагою збірної Косенка стало саме те, що від неї ніхто подвигів не чекав. Тут про "золоте покоління" і мови бути не може, наш футзал благополучно занепадав ще до війни. Так уже склалося, що я знаю, про що говорю. Але те, що сталося в Узбекистані – воістину якийсь феномен!

Можливо, йдеться про виняток, що підтверджує правило. А може і справді хлопцям вдалося пройти цей шлях на морально-вольових, і командний дух виявився на висоті – на докір "старшому братові". Але ж у спортивних іграх на одному характері далеко не заїдеш. Втім, нехай у цьому розбираються фахівці...

Повертаючись до "Динамо", факт залишається фактом. Вихід до європейської осені виявився пірровою перемогою: ми вже не раді цій путівці – через неї поки що одні прикрощі, і кінця їм не видно. Що вже говорити про нинішній "Шахтар", кому вакансія в Лізі чемпіонів взагалі дісталася "у спадок"?

Словом, усім, хто подібно до мене ще не закинув цей мазохізм і продовжить страждати разом із нашими клубами в Європі, раджу пригадати класика української літератури (даруйте, не визначився: класичку чи класикиню?) з її безсмертним "Без надії сподіваюсь".

Залиш надію всякий, хто туди дивиться. Бо це наш хрест, і наше футбольне пекло. У якому ми вже починаємо потихеньку обживатися.